ВЕЛИКІ МЕЖИРІЧІ (Межирічі Корецькі). Колишній костел cв. Антонія Падуанського (1702 - 1723). Рівненська обл., Рівненський р-н

34725 Великі Межирічі

Наприкінці XV - початку XVI століть князі Корецькі збудували тут укріплений замок, проте перша згадка у документах про Великі Межирічі (Межирічі Корецькі) датується 1544 роком. Були містечком, яке у 80-х роках ХІХ століття населяло понад 1300 мешканців (переважна більшість - євреї), а нині є селом, де проживає майже 2200 осіб. Входили до Корецького району, а від 2020 року є частиною Рівненського.

Перший (дерев'яний) костел у Межирічах Корецьких збудували коштом князя Костянтина Острозького у XVI столітті. Проте він згорів 1694 року (правда, це міг бути вже другий дерев'яний храм, бо, за непідтверженими даними, перший було знищено ще 1601 року).

Фотознімок: Наполеон Орда

У 1702–1723 роках коштом тодішнього власника Межиріч Корецьких Юрія Любомирського за проектом архітектора із Замостя Войтеха Ленартовича на місці попереднього костелу постав бароковий мурований храм. Родина Любомирських також 1702 року фундувала значні кошти та маєтності оо.-піярам, які служили тут ще з минулого століття, та поряд із цим костелом спорудили свій навчальний заклад - колегію. 17 травня 1725 року належно оснащений храм консекрував під титулом cв. Антонія Падуанського єпископ Луцький Стефан Рупневський.

Велика пожежа 1809 року у Межирічах Корецьких знищила обидві костельні вежі (одну - із дзвонами, іншу - з годинником), а також піярську колегію. Черговий власник містечка Ян Стецький за участю вірян відновив храм та оздобив його фресками (розпис здійснив художник Вендриховський із Корця). 1853 року царський уряд ліквідував осередок піярів разом із колегією, костел став лише парафіяльним. Декретом від 28 вересня 1857 року єпископ Луцько-Житомирський Каспер Боровський затвердив надані святині Папою Пієм ХІ храмові свята св. Антонія, св. Йосифа Каласанти та Імені Марії.

Джерело фотознімка: m-a-d-m-a-x.livejournal.com

Принаймні, у 70-х роках парафію чисельністю близько 1300 вірних обслуговував настоятель о. Олександр Доленговський, а в останні два десятиліття перед І світовою війною - о. Петро Міклашевський. Тоді кількість вірян перевищила півтори тисячі, а цвинтарні каплиці мали села Дуліби, Симонів(ка) і Чудниця., а також Межирічі Корицькі. Під час війни сам храм у Межирічах Корецьких та навколишні будівлі зазнали значних пошкоджень. 1927 року завдяки зусиллям місцевого настоятеля (від 1926 року) о. Яна Пайонка костел було реставровано за вказівками варшавського архітектора Стефана Шиллера.

Джерело фотознімка: m-a-d-m-a-x.livejournal.com

Станом на 1930 рік храм у Межирічах Корецьких мав дерев'яні головний вівтар із Розп’яттям Ісуса Христа та десять бічних вівтарів (Серця Ісуса, Матері Божої Ласкавої, св. Йосифа Каласанти, св. Теклі, Матері Божої Ченстоховської, св. Яна Непомуцького, св. Антонія Падуанського, Заручин Пречистої Діви Марії, св. Еразма і св. Валентина). Поряд із костелом знаходились мурована дзвіниця на три дзвони, дерев'яні будинки парафіяльний та органіста, відновлений 1927 року мурований будинок парафіяльної бібліотеки (частина колишнього піярського монастиря), огороджений муром цвинтар із відновленою того ж 1929 року коштом Владислава Ясенського каплицею із вівтарем Матері Божої Неустанної Допормоги. Наприкінці 30-х років о. Пайонк продовжував опікуватись парафією, яка тоді нараховувала понад 2100 вірних у чотирьох десятках сусідніх сіл.

Джерело фотознімка: m-a-d-m-a-x.livejournal.com

Нині величний костел у Великих Межирічах стоїть пусткою та потребує реставрації. У листопаді 2014 року поблизу храму перепоховали знайдені всередині на нижньому поверсі людські останки.

Джерело фотознімка: m-a-d-m-a-x.livejournal.com
ІНШІ СВЯТИНІ, ЯКІ МАЮТЬ ТАКІ Ж:

Костел (чеською kostel, словацькою kostol, польською kościół) — західнослов'янська назва римсько-католицького храму. Від старочеського 'kostel', утвореного латинським 'castellum' ('замок' - у ті часи святині будували укріпленими), походять словацьке 'kostol' та польське 'kościół'. На західноукраїнських землях слово костел вживалось ще у білохорватські та руські (давньоукраїнські) часи, коли ці терени належали до Празької дієцезії.