Єпископ Адам Красінський народився 4 квітня 1714 року у шляхетській родині гербу Слєповрон, що походить із Мазовії, ймовірно, у Красному - садибі цього роду. Відомо, що у 19-річному віці, підтримуючи короля Станіслава Лещинського, перебував разом із ним в обложеному російськими військами Гданьську. 1734 року в якості комісара Дзіковської конфедерації був відправлений до Парижа, де продовжив свою освіту. А 1737 року, обравши церковну кар'єру, розпочав навчання у Римі (ймовірно, що саме тут і був висвячений на священника). Повернувся у Польщу у 1746-1747 роках та продовжив навчання у Краківській академії.

Після повернення працював в королівській канцелярії та став каноніком катедрального капітулу у Плоцьку. Пізніше - препозитом і навіть прелатом-деканом колегіатського капітулу в Ленчиці, від 1753 року - каноніком, а з 1757 року - прелатом-схоластиком митрополичого капітулу в Гнєзні. 1758 року отримав орден Білого Орла і розглядався в якості одного із кандидатів на єпископство у Холмі.

Архієпископ Владислав Лубенський народився 1 листопада 1703 року в Івановичах на терені Гнєзненської архідієцезії у Польщі у заможній шляхетській родині, яка раніше вже дала Церкві трьох архіпастирів. Навчався спочатку в єзуїтській колегії в Калішу, а по завершенні отримав нижче свячення з рук примаса (і митрополита Гнєзненського) Станіслава Шембека, що свідчило про обрання духовного життєвого шляху. Потім два роки навчався в семінарії у Ловічу та пройшов курс філософії знову в єзуїтській колегії в Калішу. З 1722 року студіював теологію та канонічне право у Краківській академії, а 1724 року виїхав до Рима, щоб продовжити там теологічне навчання в єзуїтській колегії. Наступного року, подорожуючи Західною Європою, повернувся в Польщу та розпочав служіння особистим секретарем примаса Теодора Потоцького. І лише наприкінці 1726 року був висвячений ним на священника в Гнєзненській архікатедрі.

У сані пресвітера отримав нові призначення, зокрема, в колегіатському капітулі в Ленчиці та колегіаті в Ласку, в катедральному капітулі у Кракові. Від Гнєзненського капітулу отримав на дванадцять років маєтності в Камьонці поблизу Вєлюня, де і присвятив себе, в основному, письменницькій праці. Зокрема, написав першу польською мовою всесвітню географію. У 1738 році оселився у Кракові, де в якості співпрацівника місцевого архієпископа Яна Ліпського отримав парафію у Рудаві. У 1740 році приступив до виконання обов'язків великого коронного писаря при королі Августі ІІІ, хоча формально на цю посаду був призначений лише 21 травня 1742 року. Відтоді протягом майже сімнадцяти років проживав разом із королем-саксонцем більше в саксонському Дрездені, ніж у Варшаві, що, зрештою, не завадило йому отримати 5 серпня 1742 року посаду декана-прелата митрополочиго капітулу у Гнєзні, а протягом наступних десяти років - посади в парадиському абацтві та колегіатському капітулі в Сандомирі.

Єпископ Франциск Мацкевич народився 1765 року на теренах парафії у Любартові Краківської дієцезії (Польща) у заможній шляхетській родині. Навчався у Житомирській семінарії. Варто уваги те, що нижче свячення семінарист Францішек отримав 5 квітня 1787 року з рук єпископа-коад'ютера Смоленського Адама Нарушевича у Каневі на Черкащині, де у той час останній польський король Станіслав Понятовський, подорожуючи Україною, зустрівся із російською імператрицею Катериною ІІ. Після дияконських свячень, здійснених 1788 року, був рукоположений в священники 6 січня 1789 року Луцьким (Брестським) єпископом-помічником Яном Качковським у парафіяльному костелі в Дубні на Рівненщині.

Відомо, що майбутній єпископ служив секретарем єпископа неканонічної Летичівської дієцезії Михайла Сераковського, що, зрештою, не завадило тодішньому єпископу-ординарію Кам'янець-Подільському Яну Дембовському долучити його до грона місцевого катедрального капітулу, де згодом посів посаду декана-прелата. Більше того, 1808 року єпископ Ян Дембовський запропонував його кандидатуру на посаду коад'ютера, проте це не отримало схвалення Могильовського митрополита, який підтримував іншого претендента. 13 липня 1809 року отримав ступінь доктора теології та права у Вільнюському університеті, а після смерті єпископа Яна Дембовського 12 жовтня цього ж року був обраний капітульним вікарієм - адміністратором дієцезії. Від 1814 року опікувався також католиками приєднаної до Росії Бесарабії.

Єпископ Адам Нарушевич народився 20 жовтня 1733 року поблизу Логішина біля Пінська (нині - Берестейська область Білорусі) у заможній родині гербу Вадвіч, що походила від бояр Литовсько-руського князівства, та був охрещений 25 жовтня у логішинському костелі. Після домашнього навчання спочатку вступив до єзуїтської колегії у Пінську, а 14 серпня 1748 року - до ордену єзуїтів у Вільнюсі. 13 січня наступного року отримав нижчі свячення. У 1750-1753 роках вивчав філософію у Вільнюській єзуїтській академії, по завершенні почав там викладати. 1758 року був переведений до Варшавської єзуїтської колегії, де продовжив викладання, та направлений вивчати теологію до Ліону у Франції. Під час цих студій, які тривали до 1762 року, відвідав Італію, Іспанію та Німеччину. 17 жовтня 1762 року був висвячений на священника у Відні.

Цього ж року повернувся до Речіпосполитої та продовжив викладання у шляхетській колегії єзуїтів у Варшаві, навчаючи там поетиці, риториці, географії та французькій мові. Брав активну участь в культурному житті Варшави та увійшов до кола наближених осіб короля Станіслава Августа Понятовського. Після ліквідації ордену єзуїтів у 1773 року завдяки підримці монаршого двору став настоятелем у двох парафіях, у тому числы в Неменчині поблизу Вільнюса. 22 вересня цього ж року Вілюнюська академія надала йому ступінь доктора теології.

Єпископ Ігнатій Оссолінський народився у січні 1732 року та був охрещений 31 січня цього ж року настоятелем парафії у Нівиськах (нині - Підкарпатське воєводство у Польщі) о. Григорієм Вєжбовським. Належав до магнатського роду Оссолінських гербу Топор. Навчався, ймовірно, в одній із тамтешніх єзуїтських колегій. Відомо, що 1749 року вступив до ордену Братів Менших Капуцинів та 31 серпня прийняв нижче свячення, отримавши чернече ім'я Кандид. Після відповідного навчання в ордені та належних дияконських свячень 2 лютого 1755 року був рукоположений в священники Плоцьким єпископм-помічником Мартином Залуським.

Цього ж року продовжив теологічне навчання в Падуї (Італія) та завершив його 29 травня 1760 року, здобувши ступінь доктора теології. Повернувшись у Польщу, спочатку служив проповідником у Варшаві, потім у 1761-1763 роках був настоятелем (гвардіаном) капуцинського монастиря у Варці, а 1763 року повернувся до Варшави теж настоятелем.

Єпископ Михайло Пивницький народився, ймовірно, на початку осені в греко-католицькій родині та був охрещений 29 вересня 1771 року в містечку Несухоїжі (нині - село Воля Ковельського району Волинської області). Навчався в середній школі у Володимирі(-Волинському), після чого вступив до греко-католицької семінарії у Вільнюсі, водночас студіюючи у Вільнюському університеті. 17 та 18 листопада 1795 року отримав дияконські та священничі свячення з рук Володимир(-Волинського) та Брестського греко-католицького єпископа-коад'ютора Арсенія Гловневського, василіанина.

Відтоді за побажанням єпископа А. Гловневського працював у Володимирі(-Волинському) викладачем теології греко-католицької Духовної семінарії та проповідником в греко-католицькій катедрі. 1797 року під впливом єпископа-коад'ютора Київського Каспера Цецішовського перейшов в латинський обряд. Вже у листопаді-грудні став почесним каноніком катедрального капітулу в Києві та секретарем і керівником єпископської канцелярії у Житомирі, від 1798 року - настоятелем парафії свв. Анни і Станіслава єп. мч. у Мацеєві (нині - Луків) на Волині, від 1799 року - дійсним каноніком капітулу у Житомирі, із 1803 року - кустошем Олицької колегіати на Волині, а з 1807 року - дійсним каноніком у Луцьку. У 1810 році призначений настоятелем парафії Воздвиження Святого Хреста у Ратному (на Рівненщині), а 1814 року - прелатом-схоластиком капітулу у Луцьку. У 1815 році, захистивши дисертацію у Вільнюсі, отримав ступінь доктора богослов’я і канонічного права, а наступого року став віце-офіціалом луцької консисторії і архідияконом луцького капітулу.

Єпископ Ян Підгороденський народився у шляхетській родині чернігівського кастеляна восени 1741 року на Волині та був охрещений 16 жовтня в парафіяльному костелі св. Йоахима i св. Анни у Володимирі-Волинському. Його призначили до духовного служіння, то ж 1758 року у Луцьку прийняв нижче свячення. Від 1759 року навчався у Замойській академії, де пізніше працював викладачем. 1762 року став кустошем Луцького катедрального капітулу і тоді ж виїхав на студії до Риму, які завершив докторським ступенем в царині філософії та канонічного і цивільного права. Там же 17 березня 1764 року отримав дияконське рукоположення, а 14 вересня цього ж року був висвячений на священника.

Служив архідияконом (1766р.), деканом (1797р.) та препозитом (1803р.) Луцького катедрального капітулу, а також збаразьким, острівецьким, порицьким та звягельським настоятелем. В консисторії виконував функції спочатку заступника судді (1769р.), а від 1774 року - вікарія та генерального офіціала (суміщав церковні та світські функції). У 1791 році став генеральним вікарієм Луцької дієцезії.

Єпископ Йоахим Пшебендовський народився наприкінці травня - на початку червня 1675 року у шляхетській родині, що походила з Прусії та сповідувала кальвінізм, в Янішеві на півночі Польщі поблизу Гданська та був охрещения 5 червня. Після переходу в католицизм (під впливом одного із родичів) навчався в єзуїтській колегії в Старих Шкотах під Гданськом, а потім студіював за кордоном (зокрема, 1702 року - в Парижі). Повернувшись до Польщі, вступив до Духовної семінарії місіонерів-лазаристів у Хелмні та вже 1706 року, ще до духовних свячень став вісьлицьким кустошем. 18 вересня 1707 року прийняв нижче свячення, 25 травня 1709 року був рукоположений в диякони, а 21 січня 1710 року став пресвітером.

Скоро після рукоположення в священники став почесним каноніком Влоцлавської катедри та настоятелем в Пйотравіні (поблизу Любліна), а в травні 1713 року - каноніком катедри в Кракові на Вавелі. Відомо також, що, принаймні, 1714 року був на студіях у Римі.

Єпископ Стефан Рупневський народився 1671 року в Бідзінах на Сандомирщині (Польща) в шляхетській родині гербу Шренява, що сповідувала кальвінізм. Після смерті батька його виховував родич Стефан Бідзінський, який навернув його до католицизму та післав на навчання до єзуїтської колегії (ймовірно, у Сандомирі). 24 травня 1695 року прийняв нижче свячення. Цього ж року поступив до Краківської академії, де 30 вересня 1697 року здобув науковий ступінь доктора теології (трохи раніше, 8 вересня був висвячений на диякона). У Кракові 2 лютого 1698 року отримав рукоположення в священники з рук іншого свого родича - єпископа Станіслава Шембека.

2 липня 1698 року став архідияконом колегіатського капітулу у Варшаві, 16 травня наступного року - каноніком Краківської катедри, 1703 року - настоятелем парафії у рідних Бідзінах та Госьліцях. У 1711 році отримав посаду судді в Краківській дієцезії та схолатуру у Станіславівській (Івано-Франківській) колегіаті, де 1713 року став прелатом-деканом.

Архієпископ Вацлав Сераковський народився 1700 (у деяких джерелах - 1699) року у Рабі Краківського воєводства в Польщі у родині Яна і Маріанни Рушковської. Навчався спочатку вдома, потім у Кракові у Новодворських школах, а згодом - і в Краківському університеті. Обравши духовний шлях, з 1716 року отримував священницьку формацію у Духовній семінарії у Ловічі, після чого продовжив навчання у Римі. Після повернення в 1725 році у Польщу 29 грудня став каноніком катедрального капітулу у Кракові на Вавелі, а священничі свячення отримав 30 червня 1726 року з рук Краківського ординарія К. Шанявського.

Працював аудитором Єпископського суду. 2 травня 1730р. був інстальований прелатом-схоластиком у Сандомирі, займаючи у той же час посади препозита колегіатського капітулу в Кельцах та настоятеля в Кіях і Маркушовій. А 29 березня 1732 року був призначений коронним кустошем. Взяв активну участь у політичних подіях, пов'язаних із боротьбою за польську корону короля-вигнаннця Станіслава Лещинського та майбутнього короля Августа ІІІ. 1 березня 1735 року отримав гідність ярославського препозита.