Єпископ Каспер Боровський народився 6 січня 1802 року в Поліновщизні Вітебської губернії Російської імперії. Навчався у домініканських школах в Друї та Забялах, у єзуїтській школі в Ужвалді, а після ліквідації її царською владою до 1824 року - у школі місіонерів-лазаристів в Ілкушті Курляндської губернії. Навчався також у 1824-1827 роках у Вищому учбовому закладі піярів у Плоцьку, після чого у віці 25 років вступив до Головної Духовної семінарії у Вільнюсі, яку закінчив 1831 року. 4 квітня 1831 року у Вільнюській катедрі отримав священничі свячення з рук єпископа-помічника Вільнюського Андрія Клагевича.

Спочатку служив вікарієм в парафії Жежиця, а від 19 грудня 1832 року - настоятелем парафії св. Йосифа в Йосифсталі (нині - Йосипівка Одеської області). З 1835 року почав працювати викладачем у новоутвореній Вільнюській Духовній академії, яку 1842 року перенесли до Санкт-Петербурга. У 1845 році посів становище духовного отця академії, а 1846 року був піднесений до гідності греміального каноніка Могильовського митрополичого капітулу.

Єпископ Стефан Вальчикевич народився 25 липня 1886 року в Гостинині у центральній Польщі в ремісничій родині. Після закінчення місцевої школи із 1905 року навчався у Плоцькій Вищій Духовній семінарії, а пізніше продовжив студії у Григоріанському університеті у Римі, які завершив, здобувши докторські ступені з теології та канонічного права (за іншими даними - філософії). 6 квітня 1912 року був висвячений на священника у Римі.

Кілька місяців перебував в США, а повернувшись 1913 року у Плоцьк, працював там викладачем у Вищій Духовній семінарії. 1915 року отримав у семінарії кафедру теології моральної, а 1918 року - посаду віце-ректора семінарії. Від 1916 року був інспектором-вихователем Дієцезіального ліцею ім. св. Станіслава Костки у Плоцьку. Віце-рекотором семінарії пропрацював до 1928 року, викладаючи канонічне право, моральну теологію, педагогіку та історію філософії. Вів також активну суспільну діяльність, був знаною особою у Плоцьку.

Єпископ Антоній Воллович народився у серпні 1711 року в Гославіцях біля Дменіна у Польщі на теренах Гнєзненської архідієцезії у литовській магнатській родині (охрещений 24 серпня у дменівському костелі). Після закінчення навчання спочатку працював на державній службі в суді, однак потім обрав шлях священницького служіння. Пресвітерську формацію розпочав у середині 1737 року, а вже 29 квітня 1738 року став дияконом, і 1 травня 1738 року був рукоположений в пресвітери.

Причому, завдяки впливовим родичам не тільки швидко здобув священничий сан, але й до 1743 року зробив блискучу церковну кар'єру - канонік колегіати у Ласку, канонік Гнєзненського архікафедрального капітулу, канонік катедри у Вільнюсі, архідиякон жмудський та декан варшавський. І це не зважаючи на те, що у цей же час (1738-1741рр.) навчався у Римі, отримавши ступінь доктора з права. З 1744 року працював писарем Великого Литовського князівства, а з 1748 року - його духовним секретарем (у 1745р. ще й каноніком колегіати у Варшаві став).

Єпископ Ігнатій Дубовський народився 30 березня (12 квітня за старим стилем) 1874 року у Вільнюсі, навчався у вільнюській та санкт-петербургській школах. 1894 року поступив до Житомирської Духовної семінарії. Висвячений на священника 25 березня 1899 року єпископом Болеславом Клопотовським.

Працював в парафіях у Шпанові, Ходоркові, Корці та Києві. У 1901-1904 роках навчався у Римі, отримав докторат з канонічного права. Повернувшись з Риму, був призначений спочатку адміністраторем (1904р.), а потім і настоятелем (1905р.) парафії у Корці (у 1908-1909рр. протягом дев'яти місяців був особистим секретарем митрополита Могильовського Аполінарія Внуковського у Санкт-Петербурзі). З 1910 року працював настоятелем кафедральної парафії св. Софії у Житомирі.

Єпископ Анджей Залуський народився 2 грудня 1695 року (чи 05.01.1696?) в Єдлінську біля Радома (Польща) у знатній шляхетській родині гербу Юноша, яка дала Церкві аж сім єпископів. Втративши матір у віці семи років, виховувався при дворі свого родича ординарія Вармінського єпископа Андрія Хризостома Залуського. А після його смерті у 1711 році навчався в різних єзуїтських та піярських колегіях. Ще у молодому віці завдяки своїм високопоставленим в Церкві родичам отримав номінації в кількох костелах, у тому числі Краківській та Плоцькій катедрах. У 1715-1718 роках (разом із молодшим братом Андрієм Йосифом) навчався в Західній Європі, захистивши докторську дисертацію в царині канонічного та цивільного прав 1717 року у Римі.

Після повернення до Речіпосполитої як канонік Краківського катедрального капітулу 1719 року був обраний до Коронного Трибуналу та занурився у політичне житті країни. 22 листопада 1723 року Святіший Отець призначив його єпископом-ординарієм Плоцьким (королівська номінація на цю посаду наступила ще рік раніше). 13 березня наступного року висвячений на єпископа в Ченстохові ординарієм Краківським єпископом Феліцієм Шанявським. Продовжуючи політичну діяльність, підопічну дієцезію відвідував не часто, проте, все ж таки, заснував тут Духовну семінарію та провів 1733 року дієцезіальний синод.

Архієпископ Болеслав Клопотовський народився 13 березня 1848 року у шляхетській сім'ї у родинному маєтку у Головченцях (з 1955 року - Кармелюкове) на Поділлі. Навчався у повітовій школі в Золотополі, з 1862 році у ІІ Державній гімназії в Києві та з 1865 року у Житомирській Духовній семінарії. У 1869-1873 роках продовжив навчання в Духовній академії в Санкт-Петербурзі, де одержав ступінь маґістра. 15 липня 1872 року отримав священничі свячення у Санкт-Петербурзі.

Повернувшись у Житомир, спочатку працював вікарієм у семінарійному костелі, а з 1874 року - викладачем історії Церкви, моральної теології та латинської мови у семінарії. У 1876 році став інспектором семінарії. Після закриття семінарії у Житомирі з 1877 року читав канонічне право та історію Церкви в Духовній академії у Петербурзі. Великою популярністю славився його підручник із історії Церкви. 1884 року став інспектором, а в 1897 році ректором академії. У 1885 році за праці в галузі церковної історії удостоєний ступеня доктора наук.

Єпископ Францішек Кобельський народився 20 жовтня 1679 року в Дзепулці парафії Дменін Гнєзненської архідієцезії у Польщі в заможній шляхетській родині гербу Порай. Вже в молодості обрав духовний шлях, отримавши дієву допомогу від свого опікуна та покровителя, яким став після смерті батька у 1698 році його родич тодішній єпископ-помічник Краківський Станіслав Шембек (від 1700р. - ординарій Влоцлавський, а пізніше - примас). Нижче свячення йому уділив 26 березня 1701 року в Ловічу єпископ-помічник Гнєзненський Стефан Мздевський. Ще до рукоположення в священники, яке отримав 3 квітня 1706 року у Вавельській катедрі з рук єпископа-ординарія Холмського Казимира Лубенського, у квітні 1705 року став каноніком вісьліцьким та настоятелем в Пясках Вєлькіх (відмовився від цих призначень 1711 року).

У 1707-1711 роках вивчав канонічне право у Римі, проте науковий ступінь не отримав, зате 2 жовтня 1708 року став також каноніком катедрального капітулу у Кракові, 1709 року - каноніком колегіати у Ловічу, 1714 року - каноніком митрополичого капітулу у Гнєзнені, а 15 жовтня 1717 року - препозитом катедрального капітулу у Кракові. Отримав також призначення деканом-прелатом варшавської колегіати та колегіати в Кєльцах.

Архієпископ Симон Козловський народився 5 листопада 1819 року в Олиці Вільнюської губернії. Навчався у Кейданах. У 1839 році поступив до Вільнюської Духовної семінарії, а потім із 1841 року продовжив навчання у Вільнюській Духовній академії, яку 1843 року було переведено до Санкт-Петербурга. Став магістром теології. 23 (чи 25?) грудня 1844 року висвячений на священника у Санкт-Петербурзі.

Працював у Ковні. З 1846 року був викладачем Вільнюської Духовної семінарії, а від 1848 року - Санкт-Петербурзької Духовної академії. У 1851-1864 роках був ректором Вільнюської Духовної семінарії. У 1852 році став каноніком, а 1862 року - доктором теології. Але важка праця підірвала його здоров'я, тому на якийсь час відійшов від активної роботи, яку відновив 1877 року з призначенням ректором Санкт-Петербурзької Духовної академії.

Єпископ Кирило Любовидзький народився 21 липня 1823 року у Друхові на Рівненщині, на теренах парафії св. Каетана у Березневому. Після початкового домашнього навчання продовжив вчитись у гімназії в Житомирі, а 1837 року поступив до семінарії у Луцьку. У 1841 році його як здібного семінариста перевели навчатись у Вильнюську духовну академію, разом з якою він роком пізніше переїхав до Санкт-Петербургу. Там 22 червня 1845 року отримав ступінь магістра богослов'я, а після повернення у Житомир 11 жовтня 1845 року отримав призначення викладача догматичної теології у місцевій семінарії, хоча сам ще був семінаристом. І лише 12 вересня 1847 року, у віці 24 років був висвячений на священника (у Вільнюсі єпископом-помічником Казимиром Дмоховським, котрий раніше, 3 квітня рукоположив його в диякони).

Продовжував і далі працювати в семінарії у Житомирі, якій віддав 22 роки свого життя. 5 жовтня 1850 року був піднесений до гідності почесного каноніка, а 8 грудня 1855 року - дійсного каноніка та заступника кустоша Житомирського кафедрального капітулу, 1861 року став його схоластиком, 1864 року - кантором, 1866 року - архідияконом, 1876 року - деканом-прелатом. У 1856-1874 роках служив візитатором семінарії, проте не уникнув також і душпастирського служіння: у 1857-1859 роках був настоятелем в парафії cв. Антонія Падуанського у Старій Котельні, а у 1874-1884 роках - настоятелем парафії Матері Божої Ангельської у Вінниці.

Архієпископ Петро Маньковський народився 1 листопада 1866 року у родовому помісті у селі Саїнка на Вінничині на теренах парафії св. Миколая, єп. мч. у (Малих) Чернівцях. Після смерті батька 1871 року разом з матір'ю переїхав до Дрездена у Німеччину, де навчався спочатку приватно, а з 1881 року - у місцевій школі. 1885 року вступив до Вроцлавського університету, щоб отримати освіту агронома, необхідну для управління родинним маєтком, куди і повернувся у 1888 році. Проте, розчарувавшись у такому способі життя, вирішив стати священником і 1896 року вступив до Житомирської Духовної семінарії. Рукоположений в священники 7 липня 1898 року.

Призначений вікарієм в Житомирську катедру св. Софії. У 1902 році став настоятелем парафії свв. Петра і Павла у Кам'янці-Подільському, яка втратила статус кафедральної після ліквідації дієцезії 1866 року. Після дев'яти років царська влада змусила його відмовитись від посади настоятеля та душпастирської послуги, звинувативши у підтримці діяльності одного із згромаджень, яке вважалась нелегальним. Переїхав до Житомира, де неформально виконував частину обов'язків канцлера Курії. З початком Ісв. війни переїхав до Кракова, де відновив душпастирську працю. 1917 року був призначений генеральним вікарієм на теренах Луцько-Житомирської та Кам'янець-Подільської дієцезій.