48311 Горожанка

Поселення Горожанка (Рожанка, Горожана, Грозана) відоме письмово від 22 червня 1439 року, згадується також 1445 року. У 1556-1635 роках вважалось приватним містом. Населене було переважно українцями. Нині у селі проживає майже півтори тисячі мешканців. Належало до Монастириського району, а тепер увійшло до Чортківського.

Перший дерев'яний костел в Горожанці (разом із парафією) постав у проміжку 1600-1615 років коштом місцевого власника Миколая Маковецького, проте 1620 року його спалили турки чи татари. Наступний дерев'яний храм згадується 1641 року, а 1741 року занотовано існування того ж чи вже іншого, але теж дерев'яного костелу, що мав три вівтарі: головний (Святого Духа) та бічні Матері Божої і Христа Розіп'ятого. Святиня згоріла 1751 року від удару блискавки.

80442 Горпин

Перша письмова згадка про Горпин датується 1352 роком, є також згадки у 1442, 1448, 1483 і 1497 роках. У XIX і ХХ століттях село було власністю львівських бенедиктинок. У 80-х роках ХІХ століття у Горпині проживало близько півтисячі греко- і 430 римо-католиків, нині його населення - понад 580 осіб. Входив до Кам'янко-Бузького району, а від 2020 року - до Львівського.

Католики латинського обряду села належали до парафії Відвідання Єлизавети Пресвятою Дівою Марією у Желехові. 1895 року, коли їх чисельність перевищила 540 вірних, власники Горпина львівські бенедиктинки розпочали підготовку до будівництва філіальної мурованої святині, яке завершили 1899 року. 1903 року храм було освячено.

48372 Горигляди

Перша згадка в документах про Горигляди датується 1421 роком, згадуються письмово також 27 червня 1440 року. Населені були переважно українцями. Сьогодні тут проживає понад 1200 мешканців. Село входило до Монастириського району, а від 19 липня 2020 року - до Чортківського.

Римо-католики села належали до парафії св. Миколая у Коропці. Перша філіальна дерев'яна каплиця в Гориглядах у схематизмах Львівської архідієцезії згадується, починаючи із 1913 року, проте її так і не освятили. Наступну і теж дерев'яну каплицю, але на кам'яному фундаменті, було збудовано та освячено 1927 року. Земельну ділянку для неї та будівельні матеріали виділив місцевий власник Людвик Вишневський, замордований чекістами 1940 року.

35326 Гориньград Перший

Село Крупа вперше згадується у документах 1545 року, а також у 1577, 1583 і 1593 роках. У XVIIст. отримало статус містечка, який було відновлено 1777 року на магдебурзькому праві зі зміною назви на Гориньград. У 1827 році тут проживало 1055 жителів, в середині XІXст. - 1598, наприкінці - 1860, 1911 року - 2564, 1921 року - 2042, нині село має менше півтисячі осіб.

Перший дерев'яний костел у Крупі, присвячений Преображенню Господньому, збудували та оснастили місцеві власники князь Альбрехт Станіслав Радзівілл, великий канцлер литовський, та його дружина Кристина (з Любомирських) згідно із фундаційним актом 10 грудня 1643 року, зареєстрованим 30 грудня 1643 року в Коронному реєстрі, та угодою про передачу коштів, детально описаною у Вільнюсі 10 грудня 1644 року. Парафія отримала від них значні земельні наділи разом із кріпаками, а також понад 10 тисяч злотих.

35326 Гориньград Перший,
Рисв‘янка

Село Крупа вперше згадується у документах 1545 року, а також у 1577, 1583 і 1593 роках. У XVIIст. отримало статус містечка, який було відновлено 1777 року на магдебурзькому праві зі зміною назви на Гориньград. У 1827 році тут проживало 1055 жителів, в середині XІXст. - 1598, наприкінці - 1860, 1911 року - 2564, 1921 року - 2042, нині село має менше півтисячі осіб.

На теренах утвореного ще царською владою Шубківського полігону у 20-х роках XXст. засновано кілька поселень польських військових ветеранів, у тому числі Осада Язловецька, яка нині є частиною сіл Рисв‘янка і Гориньград Перший.

Парафія та перший дерев'яний костел у Крупі постали у 40-х роках XVIIст., а останній (четвертий) дерев'яний храм - у 50-х роках XVIIIст., і лише у 1817-1823рр. у Гориньграді збудували муровану святиню. Проте у першій половині 70-х років цього століття царська влада костел зачинила, а парафію ліквідувала. Пустуючий храм проіснував, принаймні, до 1889 року, а потім був розібраний. Місцеві римо-католики послуговувались цвинтарною каплицею Преображення Господнього у складі парафії Пресвятої Трійці у Тучині.

82634 Гребенів

Гребенів вперше письмово згадується у XVI столітті, хоча поселення пов'язують із битвою у 1015 році між військами князів Святополка І і Святослава Володимировича (останній загинув та був тут похований). 1869 року у селі проживало десь 230 мешканців. У 20-х - 30 роках ХХ століття Гребенів завдяки місцевим мінеральним водам став популярним курортом, де відпочивало і лікувалось близько 2500 осіб за сезон, нині ж він нараховує майже шість сотень селян. Входив до Сколівського району, а від 2020 року - до Стрийського.

Римо-католики Гребенова належали до парафії Семи Скорбот Матері Божої у Сколему стрийського деканату. Лише на початку 30-х років ХХ століття, коли внаслідок зростаючої популярності курорту збільшилась кількість відпочивальників-католиків, а чисельність місцевих вірян майже досягла чотирьох десятків, було прийнято рішення щодо спорудження філіального дерев'яного костелу на мурованому фундаменті.

47223 Гукалівці

Перша документальна згадка про Гукалівці датується 1345 роком, згадується також у 1483 році. На початку 80-х років ХІХ століття тут проживало 399 греко- і 235 римо-католиків, 1910 року - 885 мешканців, 1921 року - 772, 1935 року - 1039, нині - лише трохи більше двох сотень осіб. Село входило до Зборівського району, а від 2020 року є частиною Тернопільського.

Католики латинського обряду Гукалівців належали до капеланії в Олієві, яка 1888 року стала самостійною парафією св. Архангела Михаїла. Коли їх чисельність перевищила три сотні, 1926 року вони збудували у селі навпроти цвинтара при дорозі на Лопушани філіальний мурований костел св. Яна Кентійського своїм коштом та, ймовірно, завдяки пожертві останніх власників Гукалівців Кобаровських, які поділили частину своїх земель, щоб оселити тут польських колоністів.

35010 Гута

Село заснувала наприкінці XVIIст. на випалених територіях Степанської Пущі родина збіднілої шляхти Савицьких, яка прибула з-під Житомира. 1906 року у Гуті Степанській проживало 648 мешканців, 1921 року - 549, 1939 - понад 900, нині село має менше семи сотень осіб. 18 липня 1943 року його спалили загони УПА. До 2020 року входило до Костопільського району.

Католики латинського обряду Гути Степанської належали до парафії св. Архангела Михаїла у Степані. І лише на початку 20-х років XXст., коли їх чисельність зросла майже до півтисячі, у селі розпочали підготовку до спорудження власної святині. Зокрема, отримали проект для своєї дерев'яної святині в закопанському стилі авторства відомого варшавського архітектора Здислава Мончинського.

Гутиська

Село Гутиська існувало, принаймні, від початку ХІХ століття, бо вже у ІІ половині цього століття тут проживало від трьох-чотирьох до п'яти з половиною сотень римо-католиків (переважно поляків), чисельність яких у 30-х роках зросла до семи сотень. У квітні 1944 року загін УПА в якості відплатної акції (термін, яким цинічно зловживали українська і польська сторони братовбивчого конфлікту) спалив це село та знищив частину мешканців, решта яких перебралась до інших населених пунктів. Відтоді село не існує.

Римо-католики Гутиськів належали до парафії св. Валентина у Раковці. У 1912 році, коли їх кількість сягнула шести сотень вірних, тут збудували філіальний мурований костел. І хоча у середені 30-х років село мало вже близько семи з половиною сотень католиків латинського обряду, проте богослужіння у костелі відбувалось лише двічі на місяць, а сам храм не був освячений та не отримав титулу (ймовірно, що виникли проблеми із його оснащенням).

82544 Ільник

У 1431 році король Владислав ІІ Ягайло подарував ці землі угорському графу Івану Волоху та його синам, а поселення вперше у документах згадується 1490 роком. У 1538-1539 роках комісія королеви Бони провела ревізію цих земель та, зокрема, поділила село на Ільник Королівський та Ільник Землянський. Такий поділ зберігався, принаймні, до XIX століття включно. Нині у селі проживає понад півтори тисячі мешканців.

Місцеві римо-католики належали до парафії Успіння Пресвятої Діви Марії у Турці. 1932 року завдяки зусиллям турківського настоятеля о. Ігнатія Кулаковського постав комітет з будівництва в Ільнику власної дерев'яної каплиці. Цього ж року освятили фундамент під її спорудження, а наприкінці 1933 року будівництво каплиці, здійснене за рахунок коштів товариства «Bonus Pastor» та інших, було вже, в основному, завершене. Освячення відбулось 16 липня 1934 року.