35320 Олександрія,
вул. Івана Франка, 1

Перша документальна згадка про Олександрію (Першки, Першкову Арку, Першків Міст) датується 1518 роком. 1603 року власник поселення Олександр Острозький перейменував Першки на Олександрію, яка вже 1629 року згадується як місто з населенням понад дві тисячі мешканців. У Російській імперії Олександрія була центром волості, а у 1940-1959 роках - районним центром. Нині тут проживає майже 2400 осіб.

Перший (дерев'яний) костел постав в Олександрії ще у першій половині ХVІІ століття, проте він був зруйнований під час козацько-польської війни. У 70-х роках коштом Казимира Шишковського було збудовано наступний дерев'яний храм та засновано парафію. Цю святиню знищила пожежа 23 січня 1792 року, але ще цього ж року завдяки зусиллям настоятеля о. Франциска Оранського та коштам парафіян її замінив новий дерев'яний храм.

09117 Біла Церква,
пл. Соборна, 1/1, 16,
+380 (4463) 537-31

Місто, засноване 1032 року київським князем Ярославом Мудрим, називалося Юр'їв (Гюргевъ) згідно з християнським іменем князя. Сучасна назва пішла від білокам'яної церкви на Замковій горі, де нині стоїть костел. 1589 року місто отримало магдебурзьке право. Нині є районним центром із населенням майже 209 тисяч мешканців.

У 1796-1812 роках у Білій Церкві споруджено мурований храм (архітектор, можливо, Д. Ботані) коштом К. Браницького як родинну усипальницю на Замковій горі, де в XI столітті стояв собор міста Юр'єва.

22233 Борщагівка,
вул. Іскри та Кочубея

Перші поселенці з'явились тут після монголо-татарської навали, проте пізніше, швидше за все, село знищили татари. Чергове заселення місцевості відбулось наприкінці XV століття, а 1604 року поселення вже було приватним містечком. Згадується також у 1643 і 1659 роках. У XVIII-XIX століттях теж мало статус містечка. У 1864 році тут проживало майже 2700 мешканців, 125 з яких були римо-католиками, 1900 року - 2414, нині - лише півтисячі. Село входило до Погребищенського району, а від 2020 року - до Вінницького.

У 1756 році францисканці в Борщагівці отримали від місцевих власників Бжостовських значну пожертву, забезпеченням якої стала передача в їх власність розташованого неподалік села Рибчинці. Після цього вони і збудували тут дерев'яний костел (та монастир).

45233 Цумань,
вул. 1-го Травня, 1

Перша згадка у документах про Цумань датується 1557 роком. Вже через чверть століття поселення стало власністю родини Радзивілів, у володінні якої знаходилось аж до 1939 року. У 1940 році отримало статус селища міського типу і до 1962 року було центром району, увійшовши пізніше до Ківерцівського району. Нині ж Цумань вже у Луцькому районі та нараховує близько 12 тисяч мешканців.

Місцеві католики латинського обряду належали до парафії Пресвятої Трійці в Олиці. Свій мурований костел у романському стилі під титулом св. Аргентинуса вони отримали лише 1936 року (завдяки родині вищезгаданих Радзивілів), а виокремились у самостійну парафію у 1938-1939 роках. Відомо, що 1939 року настоятелем тут був о. Станіслав Селява, а потім - о. Стефан Завадський. Після 1943 року храм було закрито, а у 50-х роках перетворено на будинок культури.

82443 Дашава

Дашава згадується 25 січня 1445 року в книгах галицького суду, а також 1448 року. 1900 року село налічувало 1300 осіб, а 1912 року, коли тут знайшли найбільше в Європі родовище природного газу (з його видобутком пов'язаний розвиток поселення), вже майже удвічі більше. 1952 року село стало селищем міського типу, в якому нині проживає близько 2400 мешканців.

Нечисленна спільнота місцевих римо-католиків, що наприкінці ХІХ століття налічувала менше сотні вірних, належала до парафії Успіння Пресвятої Діви Марії в Кохавині, яка нині є частиною Гніздичева. У 1902 році її настоятель о. Ян Тшопінський придбав у Дашаві господарський комплекс разом із земельною ділянкою, і 1904 року в цих господарських будівлях на його запрошення оселились салезіанці. 1906 року до салезіанського корпусу зусиллями о. Тшопінського при допомозі салезіанців було добудовано муровану каплицю, яка мала бути тимчасовою, проте залишилась єдиною діюючою святинею аж до ІІ світової війни.

81613 Демня

Перша офіційна письмова згадка про Демню датована 1464 роком, але, за іншими джерелами, село згадувалося під назвою Демня на Зубрі або Воля ще 1453 року. У 80-х роках ХІХ століття мало приблизно 1400 мешканців. У 1950-1989 роках називалось Димівкою. Нині нараховує 1600 селян. Входило до Миколаївського району, а від 2020 року - до Стрийського.

Місцеві римо-католики, які належали до парафії св. Миколая у Миколаєві, завдяки зусиллям її настоятеля о. Войтеха Войтановського 11 березня 1911 року, за чисельності майже чотири сотні вірних, отримали із Львівської курії дозвіл на будівництво філіальної святині. Вже наступного року коштом вірян Демні було споруджено її стіни. 1913 року на завершення спорудження каплиці кошти виділила як церковна, так і світська влада. Але закінчив будівництво неоготичного храму 1914 року вже новий настоятель о. Антоній Барць, та й то лише завдяки додатковій фінансовій допомозі, отриманій у травні цього року з курії.

35053 Деражне
вул. Р. Мартинюка, 13

Вперше Деражне згадується у документах Почаївського монастиря за червень-серпень 1274 року. На початку XVII століття поселення отримало магдебурзьке право. 1860 року нараховувало майже вісім сотень мешканців, половина з яких була євреями, а перед Ісв. війною - понад 2700. Сьогодні є селом, в якому проживає близько 2100 осіб. Належало до Костопільського району, а тепер - до Рівненського.

У 1614 році перший католик в роду Острозьких Януш, на якому закінчився цей славетний рід, збудував у своєму Деражному дерев'яний костел. Проте святиню було знищено 1649 року під час польсько-козацької війни. У 1754 році Кароль Немирич із спольщеного українського роду Немиричів гербу Клямри, отримавши 1749 року в заставу Деражне, спорудив тут черговий дерев'яний храм та дотував парафію.