89411 Гута,
вул. Центральна, 25

Гута не згадується в урбаріальному описі від 1631 року, проте вже є в описі 1691 року. Очевидно, виникла приблизно в середині XVII століття, а заснували її переселенці, майстри з виготовлення скла, яких у той час називали гутниками. У 1715-1720 роках село спорожніло, а в другій половині XVIIIст. було заселено новими руськими (українськими) переселенцями. Окрім українців, тут проживають також словаки, а кількість мешканців менша трьох сотень.

У 1935 році у Гуті було освячено новозбудований сучасний мурований костел. Храм у 1958 році закрила радянська влада.

77745 Гута, вул. Шевченка

Село Гута до середини 1930-х років було присілком відомого у документах із 1596 року села Пороги, яке разом із Гутою 1857 року налічувало 2060 мешканців, 1870 року - 2023, 1880 року - 2222, а нині в Гуті проживає понад 1200 осіб, тоді як в Порогах - понад 3200. До 2020 року села входили до Богородчанського району.

Католики латинського обряду Порогів та Гути належали до парафії Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії у Солотвині. В середині ХІХ століття їх чисельність становила близько одного десятка вірних, наприкінці цього століття досягла сотні, а перед першою І світовою війною їх було вже дві з половиною сотні. Можливо, що саме тоді у будівлі колишнього лісопильного заводу ними було облаштовано тимчасову каплицю, яку мав замінити майбутній костел.

80520 Гута

Вважається, що поселення вже існувало, принаймні, 1600 року. 18 липня 1946 назва Гута Полонична була змінена на Гута. Нині тут проживає близько 240 мешканців. Село входило до Буського району, а від 2020 року - до Золочівського.

Католики латинського обряду Гути спочатку належали до парафії св. Станіслава єп. мч. у Буську, а від 1864 року їх село у схематизмах Львівської архідієцезії вже подається у складі парафії св. Станіслава єп. мч. у Топорові (причому, під назвою Гута Полонична). Їх чисельність від середини ХІХ століття до середини 30-х років ХХ століття зросла від менше двох сотень вірних до понад чотирьох сотень.

35010 Гута

Село заснувала наприкінці XVIIст. на випалених територіях Степанської Пущі родина збіднілої шляхти Савицьких, яка прибула з-під Житомира. 1906 року у Гуті Степанській проживало 648 мешканців, 1921 року - 549, 1939 - понад 900, нині село має менше семи сотень осіб. 18 липня 1943 року його спалили загони УПА. До 2020 року входило до Костопільського району.

Католики латинського обряду Гути Степанської належали до парафії св. Архангела Михаїла у Степані. І лише на початку 20-х років XXст., коли їх чисельність зросла майже до півтисячі, у селі розпочали підготовку до спорудження власної святині. Зокрема, отримали проект для своєї дерев'яної святині в закопанському стилі авторства відомого варшавського архітектора Здислава Мончинського.

32456 Гута Яцьковецька

В історичних джерелах поселення згадується як «присілок на шляху від Яцьковець до Кривчика» і називається Слобідка Яцьковецька або Гута Чорна. Вперше датується 1530 роком. Село невелике, тут проживає менше чотирьох сотень мешканців.

Місцеві вірні раніше своєї святині немали та відвідували костели у Кам'янці-Подільському та Голозубинцях. Будівництво власного мурованого храму було здійснене у 1994-1996 роках під керівництвом оо. Юзефа Чопа та Марека Бзінковського. Костел консекрував 1999 року єпископ Ян Ольшанський MIC.

Чисельність вірних (разом із селами Яцьківці, Трибухівка, Липини і Дубинка) складає чотири десятки римо-католиків.

Гутиська

Село Гутиська існувало, принаймні, від початку ХІХ століття, бо вже у ІІ половині цього століття тут проживало від трьох-чотирьох до п'яти з половиною сотень римо-католиків (переважно поляків), чисельність яких у 30-х роках зросла до семи сотень. У квітні 1944 року загін УПА в якості відплатної акції (термін, яким цинічно зловживали українська і польська сторони братовбивчого конфлікту) спалив це село та знищив частину мешканців, решта яких перебралась до інших населених пунктів. Відтоді село не існує.

Римо-католики Гутиськів належали до парафії св. Валентина у Раковці. У 1912 році, коли їх кількість сягнула шести сотень вірних, тут збудували філіальний мурований костел. І хоча у середені 30-х років село мало вже близько семи з половиною сотень католиків латинського обряду, проте богослужіння у костелі відбувалось лише двічі на місяць, а сам храм не був освячений та не отримав титулу (ймовірно, що виникли проблеми із його оснащенням).

59021 Давидівка,
Лісова, 7

Давидівка раніше називалась Давиденами, свою назву отримала від імені першого поселенця Давида Григоровича. Відома у джерелах із 70-х років XVIII століття. Нині у ній проживає близько 3300 мешканців. Село входило до Сторожинецького району, а від 2020 року є частиною Чернівецького.

Католики латинського обряду Давиден спочатку належали до парафії Семи Скорбот Матері Божої у Старій Красношорі, а з 1904 року - до новоствореної парафіяльної експозитури (пізніше - парафії) св. Мартина у Банилові. Якщо у середині ХІХст. їх було не більше десятка, то наприкінці цього століття їх чисельність зросла до 120 осіб, а перед Ісв. війною сягнула двох з половиною сотень вірних.

59021 Давидівка,
вул. Банилівська, 40,
f.b.: 100064679836435

Давидівка раніше називалась Давиденами, свою назву отримала від імені першого поселенця Давида Григоровича. Відома у джерелах із 70-х років XVIII століття. Нині у ній проживає близько 3300 мешканців. Село входило до Сторожинецького району, а від 2020 року є частиною Чернівецького.

Католики латинського обряду Давиден спочатку належали до парафії Семи Скорбот Матері Божої у Старій Красношорі, а з 1904 року - до новоствореної парафіяльної експозитури (пізніше - парафії) св. Мартина у Банилові. Якщо у середині ХІХст. їх було не більше десятка, то наприкінці цього століття їх чисельність зросла до 120 осіб, а перед Ісв. війною сягнула двох з половиною сотень вірних.

48146 Дарахів

Перша документальна згадка про Дарахів датується 1554 роком. У 80-х роках ХІХ століття тут проживало понад дві тисячі мешканців, з них дев'ять сотень були римо-католиками, а майже тисяча - греко-католиками. Нині населення села - понад півтори тисячі осіб. Входило до Теребовельського району, а від 2020 року - до Тернопільського.

Католики латинського обряду Дарахова належали до парафії Матері Божої Святого Розарію у Струсові. Коли їх чисельність перевищила одинадцять сотень, у селі поблизу цвинтаря збудували філіальну муровану каплицю, яку 1903 року освятили під титулом св. Йоана Хрестителя. А вже 1908 року тут вперше зазначено існування парафіяльної експозитури. Через два роки було отримано дозвіл на створення самостійної парафії, проте реально вона постала лише 1925 року.

67624 Дачне,
вул. Преображенська, 101

Поселення заснували в 90-х роках XVIII століття селяни, які втікали від панщини із центральних губерній Російської імперії. До 1968 року село називалося Гнилякове. Проживає у Дачному вісім з половиною тисяч мешканців.

Римо-католики села спочатку належали до парафії Матері Божої Фатімської в Одесі-Таїрові, потім - до парафії Божого Милосердя в Роздільній. У другій половині цього десятиліття Дачне виокремили в самостійну парафію, довіривши її отцям-маріянам (згромадження Отців Маріянів Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії), завдяки зусиллям яких тут і постала каплиця у придбаному будинку. Парафія має філії у Надлиманському і Теплодарі.