Kościoły i kaplice Ukrainy

Сьогоднішня неділя Христа - Царя Всесвіту ставить перед нашими очима образ - ікону Христа - Царя, яким погордували, над яким познущались і прибили до хреста. Він повисає між небом і землею, помирає для нашого спасіння, а хрест є Його троном, який не покидає, лишень уділяє з нього своїй Церкві поєднання, свободу і мир. Цей образ Бога-Царя стане для багатьох поколінь християн натхненням, щоб пожертвувати своє життя і беззастережно віддати себе проголошенню Божого Царства, навіть якщо потрібно пролити кров на захист віри.

Посеред багатьох мільйонів християн, які присвячують своє життя Богу, я прагну пригадати постать, яка в післявоєнній історії Львівської Церкви відіграла безцінну роль. Думаю, що ми можемо його назвати наріжним каменем, на якому сьогодні відбудовуємо парафіяльні спільноти і святині в нашій архідієцезії. Цією особою є єпископ Рафал Керницький, п’ятнадцяту річницю смерті якого ми будемо згадувати в найближчий вівторок - 23 листопада 2010р. Дозвольте мені дуже коротко пригадати життєву дорогу отця-єпископа Рафала. Ці спогади необхідні нам усім, а особливо молодому поколінню, яке повинно зберігти у своїй пам’яті і передати майбутнім поколінням свідоцтво сорока семи років душпастирського служіння у Львівській катедрі о. Рафала Керницького, францисканця і єпископа.

Молодість, Орден, священство і війна

Рафал Керницький народився 3 травня 1912р. в невеликому містечку Кулачківці Коломийського повіту Станіславського воєводства. Під час хрещення отримав ім’я Владислав. До Ордену Францисканців вступив у 1930р. і розпочав новіціат в Лагевніках біля Лодзі, отримуючи у Ордені ім’я Рафал. Склавши перші обіти, розпочав філософсько-теологічне навчання у францисканській семінарії у Кракові і Львові, а також у Львівському університеті ім. Яна Казимира, де в 1939р. здобув ступінь магістра моральної теології. 25 червня 1939р. він приймає Таїнство Священства.

Одночасно з початком ІІ Світової війни, розпочався новий, дуже довгий період в житті о. Рафала, переповнений труднощами, які вимагали від нього великого духовного гарту і навіть героїзму. Три роки він виконував функції вихователя і викладача в духовній семінарії Ордену у Львові. Одночасно таємно сповідав у лікарнях, куди духовенству вхід був суворо заборонений. В 1941р. радянська влада його заарештувала і ув’язнила у тюрмі, яку називали 'Бригідками', звідки він втікає під час пожежі.

З жовтня 1939р. він належав до воєнної конспірації, був капеланом львівської Армії Крайової (псевдонім 'Дзюньо'), а згодом був скарбником і шефом відділу V Команди Округу Львів. 31 липня 1944р. його разом з офіцерами АК заарештувала радянська влада і вивезли спочатку до табору у Харкові, а потім до табору інтернованих у Рязані. В 1947р. він перебував ще в таборах в Череповці і Дрязовці. Всюди, зокрема в Рязані, де було близько 3 тисячі офіцерів і солдатів, він провадив підпільну душпастирську діяльність: відправляв Службу Божу, уділяв Таїнства, організував Розарієве Братство, проводив релігійне навчання, а своєю глибокою вірою підносив дух у колег і відроджував у них втрачену надію.

Важкі часи комуністичної влади

У квітні 1948р. він повернувся до Львова і відразу ж пішов у робочому вбранні до катедри. Так про це сам згадував: 'Коли я прийшов до Катедри, один з двох священиків сказав: вдягай сутанну і йди сповідати! І так почалося!' Відтоді до кінця життя, тобто впродовж сорока семи років, повних невтомної праці, відречень і різноманітного шикання зі сторони радянської влади, катедра стала для нього найважливішим місцем, справжнім домом, тому що тут він проводив весь свій час, а маленька кімнатка поряд з захристією була для нього місцем відпочинку після цілого дня праці. Катедру залишав лише тоді, коли виїжджав до хворих. В 1949р. перейняв у катедрі обов’язки настоятеля. Після десяти років він отримав знову болючий удар, коли радянська влада заборонила йому виконувати душпастирські функції (1958-1965рр.). Працював тоді сторожем у Стрийському парку, потім вантажником, врешті сторожем в туберкульозному диспансері Львова. Не менш однак, як у конспірації, він і надалі апостолував у Львівській архідієцезії. У 1968р. через допомогу, надану священику з Польщі, йому знову заборонили проводити публічну душпастирську діяльність, але завдяки старанням багатьох людей, через місяць йому це право повернули.

Спочатку йому допомагали інші священики, але вичерпані і хворі після перебування у радянських таборах, вони швидко відходили до вічності. О. Рафал організовував для них маніфестаційні похорони на львівських кладовищах. Незабаром він залишився сам. Саме тоді його намовляли виїхати до Польщі, але він не залишив катедри. Навпаки, в невимовно важких умовах він провів коштовне відновлення і консервацію катедральної святині.

Отцю Рафалу була притаманна величезна працьовитість. Він проходив через важкі хвороби, але на всі недомагання у нього були лишень одні ліки - праця в катедрі. Навіть, коли його забрала 'швидка', відразу ж після отримання першої допомоги повертався до своєї святині. Він ніколи не скаржився на власне страждання, не показував втоми чи знеохочення. І завжди мав час для інших людей.

Роздавати Боже Милосердя у конфесіоналі було пристрастю його життя. Щоденно проводив у ньому по кілька годин, а в період Адвенту і Великого Посту - по кільканадцять, бо на сповідь з’їжджалися вірні з усієї України.

Душпатирство хворих - це найбільш характерна риса духовного служіння о. Рафала. В цьому він відзначався самаритянською харизмою. Під час радянської окупації Львова, незважаючи на заборону влади, він відвідував лікарні і, домовляючись з лікарями і медсестрами, як 'професор'спеціаліст', уділяв Таїнства хворим. В пізніші роки ніколи не відмовляв у виїзді до хворих не лише у Львові, але також у місцевостях, розташованих на відстані до 250 км від міста. Варто додати, що ще у 80-х роках він уділив Таїнств впродовж року понад 1500 хворим.

Час змін і Церква, яка відроджувалась

Політичний перелом, який відбувся на початку 90-х років, і пом’якшення державної політики в релігійній сфері призвели до того, що Папа Йоан Павло ІІ міг відновити церковну ієрархію на Україні. 16 січня 1991р. о. Рафал Керницький став єпископом-помічником Львівської архідієцезії. Єпископські свячення він отримав 2 березня 1991р. у Львівській катедрі. Головним консекратором був перший після ІІ Світової війни Львівський митрополит Мар’ян Яворський. Ця історична урочистість зібрала 150 священиків з Польщі, України і Риму, а також 8 тис. вірних з усієї України і з Польщі.

Ставши єпископом, він вів такий самий спосіб життя, сповідаючи довгими годинами, проголошуючи проповіді, уділяючи Таїнства хворим. До щоденних обов’язків долучились обов’язки єпископа, а було їх достатньо. Нова влада віддавала храми, які довгі десятки років служили, зокрема, у якості складів, спортивних зал, музеїв релігії і атеїзму. Знищені і спустошені, спрофановані і пограбовані, знову ставали Домом Бога, завдяки його єпископському служінню. Кожна віддана святиня був для нього радістю і черговою іскрою надії на те, що йдуть нові часи.

Повернення до дому Отця

Надія і радість, які ціле життя супроводжували о. Рафала, дозволили йому в годину милосердя, 23 листопада 1995р. завершити земне життя. Після років важкої і жертовної праці, хворий і страждаючий, але не залишаючи своїх вірних, він відходить до Бога, який покликав Його до монашого та священичого життя, а в цей момент покликав його до вічності.

У його похороні брали участь кільканадцять архієпископів і єпископів, понад 200 священиків латинського і греко-католицього обряду, а також величезна маса вірних з України, Польщі, Росії, у тому числі навіть з далекого Сибіру. Архієпископ Мар’ян Яворський сказав: 'Отче єпископе! Сьогодні твою труну оточують архієпископи, єпископи, представники твого Ордену, представники Східних Церков, багато священиків, сестри-монахині і незліченний натовп вірних. Ось як Господь Бог винагородив Тебе за твою працю'.

Похорон став великою маніфестацією віри і підтвердженням слів, які під час урочистості 80-ліття народження о. Рафала, 25 квітня 1992р. промовив єпископ Маркіян Трофим'як: 'Ти став легендою і знаком. Твоє ім’я знає вся Україна, степовий Казахстан і безмежний Сибір'. Великі заслуги о. Рафала для Церкви підкреслив Святіший Отець Йоан Павло ІІ, коли написав після його смерті: 'Відійшов до Господа по заслужену нагороду великий священик, ревний єпископ, вірний свідок Наставника Ісуса Христа і безстрашний захисник віри. Єпископ Рафал любив Церкву, якій присвятив все своє життя, всі сили і здібності. Для неї він терпів довгі роки переслідування, страждання, сибірські табори, тюремні камери і нелюдське приниження. Він залишиться в живій пам’яті і в серцях Божого люду Львова як добрий батько, повний францисканської простоти і покірний слуга, який до кінця був вірний, забезпечуючи неперервність Церкви в тих важких і позначених мучеництвом часах. За це героїчне свідоцтво складаю йому від імені Церкви подяку, яка плине з глибини серця'.

Повернення до дому Отця

Запрошую всіх, чиє серце переповнює вдячність отцю-єпископу Рафалу Керницькому, на урочисту Службу Божу 22 листопада 2010р. о 18.00 у Архікатедрі Львова. Нехай катедральний вівтар оточать священики, вихованці о. Рафала, сестри-монахині, для яких він був духовним отцем; клерики, які формують своє покликання у стінах нашої семінарії, а також ви - улюблені брати і сестри, яких о. Рафал охрестив, сповідав, уділяв Святе Причастя, благословив ваше подружжя, миропомазував, повчав під час проповідей, уділяв Таїнства Єлеопомазання вашим найближчим і молився за них після їхньої смерті. Колись, коли нам необхідне було його священиче і єпископське служіння, ми знаходили його у катедрі, нехай тепер він знайде нас на спільній молитві, а символічна квітка і запалена свічка нехай буде зовнішнім виразом нашої вдячності великому священику, ревному єпископу і вірному свідкові Ісуса Христа, отцю-єпископу Рафалу Керницькому. Разом з нами у молитві будуть брати участь єпископи, священики і вірні Греко-Католицької Церкви.

Всіх Вас, брати і сестри, віддаю під опіку Матері Божої Ласкавої, Прекрасної Зірки Міста Львова, і уділяю мого пастирського благословення - в ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.

+ Мечислав Мокшицький,
архієпископ митрополит Львівський,

Львів, 8 листопада 2010 року